] Павло Григорович Тичина — це одна з найтрагічніших і найбільш суперечливих постатей в українській літературі XX століття. Його шлях — це історія від геніального «сонячного кларнетиста» до державного діяча, затиснутого в лещата радянської ідеології. ​1. Дитинство та «музичні» витоки ​Павло Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині. Його батько був сільським псаломщиком і вчителем, що значною мірою вплинуло на виховання хлопця. ​Музикальність: Змалечку Павло мав абсолютний слух. Він співав у хорі, грав на багатьох інструментах і сприймав світ не лише очима, а й звуками. Це згодом породило його унікальний стиль — кларнетизм. ​Освіта: Навчався в Чернігівському духовному училищі та семінарії. Саме там він познайомився з Михайлом Коцюбинським, який помітив талант юнака і став його літературним наставником. ​2. Феномен «Сонячних кларнетів» (1918) ​У 1918 році вийшла збірка «Сонячні кларнети», яка здійснила справжню революцію в українській поезії. Тичина зумів поєднати символізм, імпресіонізм та народну пісню. ​«Ви знаєте, як липа шелестить...» — ці рядки стали символом нової української лірики, сповненої світла, космічного ритму та панмузикальності. ​У цей період Тичина був поетом-новатором, який оспівував відродження нації та красу всесвіту. ​3. Трагедія зламу та радянський тиск ​З утвердженням радянської влади над вільним митцем почали згущуватися хмари. Режим вимагав від поетів не «космічних симфоній», а прославлення партії та вождів. ​Переломний момент: Збірка «Чернігів» (1931) та поезія «Партія веде» (1933) ознаменували капітуляцію митця перед системою. ​Внутрішня еміграція: Поет був змушений писати оди Сталіну, щоб вижити й зберегти українську культуру хоча б у якомусь вигляді. Василь Стус пізніше назвав цей феномен «феноменом доби», де геній змушений був стати блазнем при дворі тирана. ​4. Державна діяльність та пізні роки ​Незважаючи на духовну несвободу, Тичина займав високі державні посади: ​Був Міністром освіти УРСР. ​Очолював Верховну Раду УРСР. ​Був академіком та директором Інституту літератури. ​Він допомагав багатьом молодим письменникам, рятував людей від репресій, але сам назавжди залишився «замурованим» у власному статусі офіційного поета. ​Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Його поховано на Байковому кладовищі. ​Спадщина ​Сьогодні ми розділяємо Тичину на «раннього» (геніального лірика) та «пізнього» (жертву режиму). Його ранні твори залишаються неперевершеним зразком українського модернізму, де слово стає музикою. О панно Інно... ​О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги... Сестру я Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно. Любив? — Давно. Цвіли луги... О панно Інно, панно Інно, Любов усміхнена одна — цвіте «разно», Й зоря луна. І каюсь я, і знов не знати: Кохав я квіт чи тільки тінь? Вона була — як ви, як синь. Минуло все. Чи варто ждати? Сестра чи Ви? — Любив... Й замовк. Сніги, сніги, сніги... Я Ваші очі пам’ятаю, Як музику, як спів. Зимовий вечір. Тиша. Ми. Я Вам чужий — я знаю. А хтось кричить: «Ти рідну стрів!» І раптом — небо... шепіт гаю... О панно Інно, панно Інно! Дитинно, злотоцінно...