. «Міст через зневіру: Як гартувалася Соборність» Вступ: Стіна між братами Уявіть собі мапу України на початку XX століття. На ній немає єдиної держави. Замість неї — жива рана, що проходить річкою Збруч. По один бік — українці, які піддані російського царя. По інший — українці, піддані австрійського цісаря. Родинами, що жили по різні боки кордону, не можна було бачитися. Вони розмовляли однією мовою, співали тих самих пісень, але в роки Першої світової війни їх змусили стріляти один в одного, одягнувши в чужі мундири. Шлях до зустрічі У 1918 році імперії впали. На сході постала Українська Народна Республіка (УНР), на заході — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Але молоді держави опинилися в кільці ворогів. Керівники обох республік зрозуміли: вижити можна лише разом. Це не було простим рішенням. Вони мали різні закони, різні армії та навіть трохи різний політичний досвід. Але прагнення бути «вдома», в одній великій Україні, перемогло всі розбіжності. 22 січня 1919 року: День, коли зупинився час Київ. Софійський майдан. Попри лютий мороз, площа вщент заповнена людьми. Будинки прикрашені синьо-жовтими стягами та гербами. О 12:00 настала урочиста мить. Левко Бачинський, представник Західної України, проголосив волю свого народу об’єднатися в «одну цілісну органічну державу». У відповідь було зачитано Універсал Директорії, який містив слова, що стали легендарними: «Віднині зливаютьця в одно віками відділені одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України». Чому це важливо сьогодні? Тоді, у 1919-му, Соборність тривала недовго. Через наступ ворогів державу не вдалося втримати. Але «Акт Злуки» залишив у ДНК українців надважливе знання: ми — один народ. Це знання «прокинулося» 21 січня 1990 року, коли мільйони людей взялися за руки, утворивши «Живий ланцюг» від Києва до Львова. Це був один із наймасштабніших проявів єдності у світовій історії. Підсумок для обговорення: Соборність — це не лише про території. Це про те, що мешканець Харкова і мешканець Ужгорода мають спільні цінності та спільне майбутнє. Сьогодні, коли Україна знову виборює свою цілісність, 22 січня нагадує нам: сила не в тому, щоб бути однаковими, а в тому, щоб бути разом.