25лютого1871 р. народилася Леся Українка.Це її псевдонім,в житті Лариса Петрівна Косач.Мати Лесі- Ольга Косач відома письменниця(Олена Пчілка), батько Косач Петро Антонович.Народилася вона Новоград -Волинську нині це Житомирська область. В сім*ї було шість дітей.Але багато часу вона проводила в с. Колодяжне.Дитиною вона була рухливою та веселою , бешкетною особливо поруч свого брата Михайла,але це не було перешкодою для того аби в 4 роки навчитися читати,в 5 писати твори,в 6 гарно вишивати, а 9  написати вірш "Надія".Досконало володіла українською, російською,польською,болгарською та німецькою,французькою та іншими  мовами, читала в оригіналі та перекладала твори на укр.мову. З 10 років хворіла на туберкулоз після невдалого купання на Водохреща, побувала в багатьох теплих країнах з метою лікування хвороби. Написала багатожанрових творів.Померла в Грузії на руках у свого чоловіка.Похована на Байковому кладовищі у Києві.

 

Валентина Матвіїв ВВІЙШЛА ОРДА... Ввійшла орда, обідрана, голодна, На землю хліборобів, трударів... Потомки ви "вєлікава" народа?! Ні, ви — нащадки вічних злидарів! Ви — голодранці, холуї у лаптях, Ниці раби своїх недоцарів! Аж тут вам заманулось прийти раптом, Щоб підкорити край княжих синів! Вам і не снилось, як ми тут живемо! В найкращих снах не снилось, м@скалі: Що ми їмо, вдягаємо і п'ємо, Що в нас асфальт у кожному селі! А вам дано — за ваше ж лихе серце! — ПропОвзати в багнюці весь ваш вік! Як ви могли подумать, що без герцю Свій шмат землі віддасть вам трудівник?! У наших жилах кров тече князівська, Затим — козацька кров по них тече, Тож ваше голодране дике військо Від нашого меча не утече! Ви хочете з землі нас постирати?! А дзуськи вам! Навіть старі й малі Готові танки голіруч тримати! Тож йдіть туди... де ваші кораблі!!!   Поляжете усі! Всі до одного В землі свободолюбних трударів! А потім понесете кару в Бога: За землю цю, за кров наших синів. (31.03.2022)

 

Сьогодні 730 днів нашого протистояння рашистській орді. Ми вистояли -ми переможимо.А їх чекає забуття та ганьба.

Відбувся бібліографічний урок з дітками молодших класів розповіла їм про журнали та газети.

 

 Міжнародний день рідної мови — святкують 21 лютого, кожного року починаючи з 2000-го. На Генеральній конференції ЮНЕСКО, яку провели у листопаді 1999 року було проголошено про “підтримку мовного та культурного різноманіття і багатомовності”. ЮНЕСКО несе посилання про протекцію діалекту, як ознаки культурної лояльності людини. У світі близько шести тисяч розмовних мов, половині з яких загрожує зникнення.

День рідної мови — це передусім скерування зацікавленості меншинами, які динамічно говорять своєю національною мовою. Історія святкової дати має трагічний початок, 1952 рік 21 лютого — саме в цей день в Бангладеші владою було жорстоко придушене повстання проти урядової заборони на використання в країні бенгальської мови. Для Бангладешу цей день став днем полеглих за рідну мову.

День рідної мови в Україні

Важливість нових знань, цінностей, що передаються від покоління до покоління, пам'ять про своє коріння — це все про рідну мову. З днем рідної мови українці вітають рідних та друзів. Декілька цікавих фактів про українську мову:

• на території нашої держави існує близько п'ятнадцяти мов (половина з них на межі вимирання);

• сучасна українська мова налічує близько двісті п'ятдесят шість тисяч слів;

• українська входить до тридцятки найпопулярніших мов світу;

• українською розмовляють близько сорока п'яти мільйонів людей;

• дата зародження української мови достеменно не відома, проте можна точно сказати, що виникла вона набагато раніше російської, німецької, турецької тощо;

• Василь Кобелюх (вчений) стверджує, що українська мова сформувалася ще у X-IV тисячоліттях до нашої ери;

• українську мову вважають однією з найдавніших на континенті;

• іменник в українській мові моє сім відмінків, на відміну від інших східнослов'янських мов;

• “солов'їна” має багато слів зменшено-пестливої форми;

• найдовше українське слово налічує тридцять літер;

• в США українська має напівофіційний статус;

“Солов'їну” намагалися знищити найбільшу кількість разів у порівнянні з іншими мовами. “Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову” - Ліна Костенко. Наразі стає популярним рух за очищення нашої мови від запозичених слів. День рідної мови 2024, також будуть відзначати 21 лютого.

 Герої Небесної Сотні

Цей термін вперше з'явився під час прощання із загиблими на київському майдані 21–22 лютого 2014 року, коли поетесами Людмилою Максимлюк і Тетяною Домашенко були написані вірші, у яких згадувалася "Небесна Сотня".

Україна вшановує пам'ять Героїв Небесної сотні0

Сьогодні, 20 лютого, в Україні уже вдесяте відзначають День пам’яті Героїв Небесної Сотні.105 Героям Небесної сотні посмертно присвоєно звання Герой України, а троє іноземців – громадянин Білорусі Михайло Жизневський та громадяни Грузії Зураб Хурція і Давид Кіпіані – посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної сотні.

Смерть Героїв Небесної Сотні змінила суспільну свідомість українців, актуалізувавши значущість таких понять, як право на самовизначення, гідність, свобода, суверенність держави, демократія, європейський вибір.

Цьогоріч День Героїв Небесної Сотні проходить під гаслом “Залишаємося гідними своїх героїв”.

Щороку 20 лютого в Україні вшановують пам’ять Героїв Небесної Сотні. Цей пам’ятний день встановлений Указом президента України від 11 лютого 2015 року № 69/2015 “Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні” на знак пам’яті про громадян, які загинули під час Революції Гідності у боротьбі за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України та завдяки яким було змінено перебіг історії нашої держави.

20 лютого 2014 року у Києві загинула найбільша кількість мітингувальників Євромайдану – 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

 

Наш Герб. 1000 років історії

Княжий знак Володимира Святославовича на початку ХХ століття був відомий тільки вузькому колу дослідників. Наступні 100 років перетворили тризуб на загальнонаціональний символ боротьби за свободу. 

Видавництво РОДОВІД оголосило про підготовку фундаментального видання "НАШ ГЕРБ". 

Суперобкладинка альбому   Автори - Андрій Гречило, Богдан Завітій Книга виходить за підтримки Українського культурного фонду

У 400-сторінковому альбомі автори зібрали понад 1000 артефактів із більш ніж 50 музеїв, архівів і бібліотек України та світу. Публікуємо незначну частину артефактів, які пов'язані із 1000-літньою історією українського герба. 

"…Се оздоба питоменна, не запозичена, зв'язана з нашою тисячолітньою державною політичною i культурною історією", – писав Михайло Грушевський 100 років тому, коли Тризуб затверджено гербом УНР. Хоч йому ближчою була ідея цілком нового символу "творчої мирної праці в новій Україні" – золотий плуг на блакитному полі.

100 років тому українське суспільство жваво дискутувало, який із наших історичних символів гідний стати головним знаком новітньої української державності.

Під час тієї дискусії було три головні "претенденти": галицький золотий лев, що спинається на скелю; київський архистратиг Михаїл, який на зламі XIX–XX ст. став сприйматися, як герб Наддніпрянської України; козак із мушкетом із часів Гетьманщини, який уже у XVIII ст. трактували як "національний герб".

Княжий знак із монет Володимира Великого був доти відомий лише вузькому колу фахівців. І тому попервах сприймався  радше як несміливий компромісний варіант. Але він став пострілом "у яблучко".

Геть забутий, але тепер віднайдений Тризуб умить прижився як національно-державний герб України.

Усі решта символів, що мали куди сильніші позиції та тривалішу (але не глибшу!) традицію, відступили на другий план. Знак графічно красивий, лаконічний, самобутній, стародавній легітимізував історичний зв'язок модерної України із Київською Руссю.

Упродовж усього XX ст. наш герб надихав мистців на створення його художніх інтерпретацій.

Василь Кричевський, Георгій Нарбут, Юліян Буцманюк, Олекса Новаківський, Павло Ковжун, Петро Холодний, Роберт Лісовський, Микола Битинський, Ніл Хасевич, Михайло Михалевич, Микола Бутович, Мирон Левицький, Михайло Дмитренко, Святослав Гординський та ін. – їхнім роботам у цьому альбомі присвячено багато сторінок.

Тризубу присвячена понад половина альбому.

Публікацію підготували Богдан Завітій та Олександр Зінченко

Кістяний виріб, орнаментований знаком Рюриковичів, кін. Х – поч. XI ст. Походить із Жовнинського городища в заплаві Сули, на колишньому шляху "з варягів у греки", сучасна межа Черкащини й Полтавщини; виявлено під час розкопок 1957 р. Кістка; свердлення, шліфування, різьблення. 133×111×48 мм, 166 г (Археологічний музей Інституту археології НАНУ)

 Євгенія Кононенко народилася 17 лютого 1959 року у м. Києві.

1981 року закінчила механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка та французьку філологію Київського інституту іноземних мов 1994 р.

Нині Кононенко мешкає в Києві, працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Є членом Національної спілки письменників України та Асоціації українських письменників.

Євгенія Кононенко є автором низки новел та багатьох перекладів. У творчому доробку Євгенії Кононенко поезії, оповідання та есеї, повісті та романи, кілька дитячих книжок, ряд культурологічних розвідок з тем популярної культури та гендерних питань і журналістські статті. Але найбільше визнання Євгенія Кононенко отримала за свою коротку прозу: книжки її оповідань, новел та есеїв постійно додруковуються в Україні, перекладаються за кордоном і є темою наукових досліджень в Україні та за її межами. Сьогодні твори Євгенії Кононенко вже перекладено та опубліковано українською, англійською, німецькою, французькою, хорватською, фінською, чеською,  польською, білоруською та японською мовами перекладає з французької та англійської мов.

 

День єднання - історія дати

Взимку 2022 року американська та західноєвропейська розвідки попереджали Україну про можливе вторгнення РФ і навіть називали дату - 16 лютого. Ніхто не хотів вірити в це - країна продовжувала жити своїм життям і турботами. Але в суспільстві все-таки почалися хвилювання. Для підняття духу і, щоб зменшити психологічний тиск, президент України Володимир Зеленський встановив нове свято, покликане нагадати, що саме в єднанні - наші сила та міць. "Нам кажуть, що 16 лютого стане днем нападу. Ми зробимо його Днем єднання", - сказав тоді президент. Так з'явився День єднання 16 лютого.

17лютого — день спонтанного прояву доброти

 День спонтанного прояву доброти

День спонтанного прояву доброти, що відзначається 17 лютого, - одна з недавніх ініціатив міжнародних благодійних організацій.

Це свято походить зі США, але сьогодні вже має загальносвітове значення і відзначається незалежно від громадянства, національності та релігійних переконань.

Цього дня в багатьох містах традиційно проходять благодійні заходи та марафони, в яких беруть участь відомі актори, громадські та політичні діячі.

 15 лютого1989 року були виведені радянські війська з Афгану.Війна яку радянський союз програв прицьому забравши тисячі людських життів,війна тривала довгих 10 років.Зоставивши тисячі калік, загиблих,та безвісті зниклих а також полонеих. Війна яка катком пройшла по молодих долях хлопців травмувавши їх молоду психіку .

 Відбулося Свято Святого Валентина у приміщенні клубу с. Коханівка.З молоддю провели бесіду про історію походження святкування Дня Святого Валентина.Також провели роважально -ігровий конкурс для молоді.

Тематична виставка "Пожежна охорона попереджає".Виставка була присвячена для попередження і поводження молоді як у себе вдома так і на природі з вогнем.

• 
• 

• 
• 

• Previous
• Next

Лариса Михайлівна Письменна народилася 11 лютого 1914 року в селі Чоповичах на Житомирщині в сім'ї фельдшера та вчительки. В оповіданні "Кіт Микита" письменниця розповідала, що батько "був веселий та добрий на вдачу, вмів усіх розважити, хоч як би там не було скрутно й сумно. І то дуже добре, бо працював він фельдшером, а розвеселити хвору людину іноді й краще, ніж давати їй ліків. Та й ліків у ті роки часто зовсім не було. А мама була строга. Сумна і строга. Навіть батькові не завжди вдавалось її розвеселити. Я її трохи побоювалась, бо мене за пустощі карала тільки мама і ніколи не карав батько. Правда, карала завжди справедливо, тут уже нічого не скажеш".

Проте пустощів та веселощів у дитинстві майбутньої письменниці було небагато. Часи були голодні і тривожні. Йшла громадянська війна. А по її закінченні Лариса вчилася у трудовій школі, працювала на пришкільній ділянці, допомагала по господарству вдома і багато читала. Навіть пробувала сама щось вигадувати. Час ішов швидко. Вона закінчила семирічку, вирішила вчитися далі — вступила до технікуму в м. Біла Церква, що на Київщині. Писала вірші. Один із них сподобався її товаришу і він надіслав його до журналу в Харків. Вірш надрукували. І юна поетеса не знаходила собі місця від радощів, однак вчасно зрозуміла, що для справжньої творчості потрібні літературні знання. Лариса спробувала вступити в Інститут народної освіти в Києві, але їй не пощастило. Не довго думаючи, пішла вчитися в Київській лісотехнічний інститут. Проте це не було її покликанням. У той час Л. Письменна вийшла заміж, народила сина.

Війна з німецькими загарбниками змінила життя Лариси Письменної. Як і тисячі мирних жителів, виїхала вона на схід, у Сибір. Там, у невеличкому шахтарському містечку Анжеро-Судженську, що в Кемеровській області, не було чути вибухів снарядів і бомб, але відгомін війни долинув і туди. Скорботна звістка надійшла з фронту і Ларисі Михайлівні — загинув її чоловік. Невдовзі тяжко захворів її маленький син. Підкосила недуга і її саму. Допомогли їй у військкоматі — запропонували організувати садочок для дітей фронтовиків. Нова робота допомогла молодій жінці здолати недугу, загоїти душевний біль. Одного разу, коли діти в обідню пору лягли в ліжечка, Лариса Михайлівна, знаючи, як вони сумують без іграшок і книжок, розповіла казку, яку сама вигадала — про воїна, котрий переміг усіх фашистів. Маленьким слухачам казка сподобалась і вони просили розповідати ще і ще. Ларисі Письменній нічого не залишалось, як щодня вигадувати все нові й нові казки та оповідання. Адже вона, як рідна мати, любила своїх вихованців, брала близько до серця їхнє горе, прагнула розважити і розвеселити.

Робота з дітьми захопила Ларису Михайлівну. Вона закінчила Кемеровське дошкільне педагогічне училище і вже з новою улюбленою спеціальністю повернулася після війни додому, в Україну. Працювала завідувачкою дитячого садочка в місті Черкаси і продовжувала складати казки та оповідання для своїх вихованців. Згодом, записавши їх, наважилася надіслати до журналу "Радянська жінка". І перше її оповідання побачило світ на сторінках цього часопису в 1951 році. А вже у 1955 році видавництво "Молодь" надрукувало і першу книжку оповідань "Томка з Боготола". У цей же час молода письменниця одержала на республіканському конкурсі заохочувальну премію за пригодницьку повість "Скарб Вовчої криниці".

І надалі Лариса Письменна не поривала з дітьми: переїхавши у Київ, працювала завідувачкою редакції дошкільної літератури у відомому всім дитячому видавництві "Веселка". Відтоді вона написала велику низку казок, оповідань, повістей як для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку, так і для підлітків та старшокласників. Найвідоміші з них: "Золотогривий" (1957), "Павлик-Равлик"(1959), "Як Петрик на дні моря жив" (1960), "Голубий олень" (1961), "Богатир Жовте Око" (1963), "Як у Чубасика сміх украли" (1965), "Жар-пташенята" (1967), "Півень Зелене Колесо" (1970), "Тисяча вікон і один журавель" (1971), "Чарівник на тонких ніжках" (1972), "Чап-Чалап" (1973), "Чарівний штурвал" (1975), "Не за синіми морями" (1980), "Неспокійні друзі" (1981), "Там, де живе Синя Ластівка" (1986), "Казки небом криті, а вітром підбиті" (1990). У кожному своєму творі письменниця ненав'язливо, весело, вигадливо навчає людяності, доброті, вірності, дружбі. І про щоденну людську працю вона розповідає гарно, романтично, з усмішкою. Легко і радісно читаються її оповідання про живу природу, яку Лариса Письменна тонко відчувала, любила тварин і вміла іншим прищепити любов до всього живого.

У творчому доробку Лариси Михайлівни є романи і повісті для дорослих. Недарма за письменницьку й громадську працьовитість та активність Ларису Михайлівну нагороджено орденом "Знак Пошани", Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Твори письменниці перекладалися грузинською, естонською, литовською, німецькою, румунською, російською мовами.

 

1822 - народився Опанас Маркович, етнограф, фольклорист

1822, 8 лютого - в селі Кулажинцях (тепер Лубенського району Полтавської області) народився Опанас Маркович - етнограф, фольклорист, народознавець, громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства, чоловік Марка Вовчка (письменниці). 

 

Опанас Маркович. Фото ukrlib.com.ua 

Він був нащадком старовинного козацько-старшинського роду. Науковець Максим Стріха стверджує:

«Марковичі – рід надзвичайно розгалужений, який дав Україні істориків, державних діячів, науковців, який пронизав фактично все життя українського Лівобережжя XVIII-XIX століть, тобто тих земель, де найбільше зберігся дух українського автономізму і де найраніше почалося модерне українське національне відродження».

Опанас рано навчився читати й писати, мав талант оповідача. Мати  заохочувала сина записувати почуті на вечорницях пісні, які потім разом виконували гостям. 

Закінчив Пирятинське 4-класне міське училище, навчався у 2-й Київської гімназії при університеті св. Володимира у Києві. Ще студентом історико-філологічного факультету Київського університету записував українські пісні, приказки, обряди, звичаї. 

1847-го був заарештований за участь у Кирило-Мефодіївському братстві та за знайдене під час обшуку «стихотворение возмутительного содержания» (твір Т. Шевченка «І мертвим, і живим…») і на три роки висланий до міста Орла під нагляд поліції. Там познайомився з Марією Вілінською (яка невдовзі почне друкуватися під псевдонімом  Марко Вовчок). З нею він візьме шлюб у  січні 1851-го. 
Подружжя переїжджає до Чернігова. Тут Маркович працює у газеті «Чернігівські губернські відомості». 1853 року переїхав до Києва, де працював бухгалтером у Київській палаті державного майна. Зібрав кількасот пісень з нотами та близько 50 тисяч (з варіантами) приказок, прислів'їв, загадок. Оскільки суд заборонив Марковичу публікацію власних робіт, то він безкоштовно віддавав друзям-лексикографам свої набутки. Зокрема, передав своє зібрання фольклористу Матвію Номису, який під назвою «Українські приказки, прислів'я і таке інше: Збірники О.Марковича і др. Спорудив М. Номис» видав його в Санкт-Петербурзі. Багато зібраних Марковичем фольклорних і етнографічних матеріалів опубліковано Амвросієм Метлинським, Володимиром Антоновичем, Михайлом Драгомановим. Також Маркович поринув у складання «Словника української мови», яке здійснював педагог і лексикограф Павло Білецький-Носенко.

1854 року на прохання чернігівського поміщика Василя Тарновського робить статистичний опис колекції старожитностей в Качанівці, маєтку Тарновських.
Брат Марка Вовчка Дмитро,  який багато років прожив у родині Марковичів, так описував її чоловіка:

«Пристрастей у нього ніяких не було. Все його життя, усі його поривання зводилися до української пісні, театру, приказок і прислів’їв. Він був щирий народник, але того особливого штибу, який, поринувши в козацьку старовину, до того потопав у минулому, що про добробут людини сучасної зовсім не думав. Одне слово, це була людина, ідейна до самозабуття». 

1859-го подружжя виїхало до Cанкт-Петербурга на запрошення Пантелеймона Куліша, який став редактором і видавцем творів Марка Вовчка. Протягом  1859 року Маркович разом із дружиною та сином побував у Німеччині, Швейцарії, гостював у Герцена в Лондоні. Відчув, що дружина прагне власного життя, тому  повернувся до Росії. Регулярно посилав гроші родині, але з Марією більше не бачився. Передав дружині в Париж зібрані ним пісні з нотами, вона видала частину їх у збірнику «Двісті українських пісень», щоправда, не вказавши його імені.
У 1861 році брав активну участь у літературному житті української громади Санкт-Петербурга, зокрема у виданні першого в Російській імперії українського суспільно-політичного і літературно-мистецького журналу «Основа». Організував концерт пам’яті Тараса Шевченка, а зібрані кошти віддав його родичам.

Повернувшись в Україну, мешкав у Чернігові та Новгороді-Cіверському, де служив мировим посередником, співпрацював з газетами «Чернігівські губернські відомості» та «Записки Чернігівського статистичного комітету». У ті часи українська мова дозволялася тільки в театральних виставах на побутові теми. 1862 року в Чернігові з великим успіхом зіграли виставу «Наталка Полтавка» (музика Опанаса Марковича). Сценічний одяг підібрали й оплатили Катерина та Григорій Ґалаґани. Гроші, виручені від вистави, пішли на допомогу студентам із Чернігівщини, які навчалися у Київському університеті Св. Володимира. Також у  Чернігові Маркович написав оперу «Чари», яку  високо оцінили критики. Етнографічний нарис Марковича «Родинні обряди» був надрукований 1869 року в «Записках Чернігівського губернського статистичного комітету».
У 1867 році у Марковича загострився туберкульоз нирок. Його госпіталізували до Чернігівської земської лікарні, смотрителем якої був Олександр Кониський, автор Молитви за Україну «Боже, Великий, Єдиний!». Він забрав Марковича до себе на квартиру і доглядав за ним. 

Помер 1 вересня 1867 року в лікарні на руках у Олександра Кониського. Поховали Опанаса Марковича коштом тодішнього Чернігівського губернатора князя Сергія Голіцина на Болдиній горі біля Антонієвих печер. 

 

Книжкова полиця "Книги -ювіляри 2024"